Хвиля

[gatto_puzatto]

Якось у вихідний день захотілось мені посидіти з вудкою на березі річки. Ні, не риби захотілось. В наш час рибу простіше купити. Разом з пивом та горілкою. Захотілось просто посидіти на березі та подивитись на поплавок. А там як повезе.

І ось, недільним ранком, проїхався я до найближчого пригороду, де в Дніпро впадає одна з численних невеличких річок. Є там декілька тихих місць, куди не їздять галасливі мешканці міста, бо машиною не проїдеш, від автобусу далеко топати, а хитру стежину тільки місцеві знають. Ну і ті, кому пощастило.

Прийшовши на улюблене місце, я побачив там діда, що сидів на поваленій колоді. Привітавшись, я запитав, чи рибалить він тут і чи можна біля нього стати.

— Я не ловлю. Я прийшов послухати хвилю. — відповів дід.

Якийсь він дивний, цей дід. Наче й старим не виглядає, і сила в ньому відчувається, а розумієш, що років йому дуже багато. Ще й одягнутий якось дивно. Світла сорочка, льняні штані та сандалі. Місцеві так не одягаються. Тут полюбляють Абібас і гумові шльопки. А головне — очі. Наче він дивиться на цей берег вже сто років.

Закинувши вудку, я присів поруч з дідом.

— Сьогодні кльову не буде. - сказав дід.
— Чому, діду? Бо кльово було вчора?
— Ні, вітер поганий. Рибі такий вітер не подобається.
— Тому ви без вудки?
— Щоб взяти рибу, не потрібна вудка. Поговори з хвилею. Подякуй за те, що омиває берег. Поговори з вітром, подякуй за те, піднімає хвилю. Поговори з рибкою. Подякуй, що виросла для того, щоб ти її з’їв. Вона й припливе. Руками візьмеш. Мене дядько Андрій цьому навчив. Він все про рибу знав.

— З ким ще ви розмовляєте? — запитав я, потихеньку відсуваючись.
— З усіма, хто хоче порозмовляти. З очеретом, з качечкою, з бобром...
— А, курва-бобер! - сказав я, згадавши інтернетовське відео.
— Ну чому ж курва? Він добрий, лагідний. З ним і про чайок можна поговорити, і про ондатр. Люди розучились розмовляти з кимось, окрім інших людей, а мене дядько Андрій навчив. Хоча, між собою люди теж не вміють розмовляти.

— Це що, якесь з новомодних язичницьких вчень? Рідновіри там чи друїди?
— Ні, я християнин. Мене дядько Андрій хрестив. Я вже дорослий тоді був.
— То це ваш місцевий піп?
— Він не піп, він проповідувати сюди приїздив. Хто приймав віру, того сам і хрестив. Мене на тому острові хрестив, де зараз церква стоїть. Тоді її не було.
— А, пам’ятаю. У дев’яностих до нас багато проповідників приїжджало. З Америки, Канади та з європейських країн, яких комунізація не торкнулась.

— Ні, то було значно раніше. Десь у п’ятдесятому році. Дядько Андрій з Ізраїлю приїхав.
— Як таке можливо було? Тоді ж Ізраїль був тільки відновлений. Його б сюди ніхто не пустив.
— У п’ятдесятому році Ізраїль ще не був зруйнований. — сказав дід, підводячись. — Приємно було поспілкуватись, я ще піду бджіл послухаю, поки спека не настала. Не забудьте рибку забрати.
— Яку рибку?

Я озирнувся на плескіт, що почувся від води. На берег повільно виповзав товстенький бобер, тримаючи в зубах коропа кілограмів на п’ять. Він поклав рибу, подивився мені в очі і так само повільно повернувся в воду.

Присягаюсь, я почув як він сказав: “Сам ти курва.”